Плач Ярославни.

Со школьных лет нравится... Разучивала наизусть. Даже на экзамене его читала...

Вот с тех пор и запал в душу...

Может частично и поэтому мне нравится имя Ярослава...

В  Путивлі-граді  вранці-рано  
Співає,  плаче  Ярославна,  
Як  та  зозуленька  кує,  
Словами  жалю  додає.  
«Полечу,—  каже,—  зигзицею  ,  
Тією  чайкою-вдовицею,  
Та  понад  Доном  полечу,  
Рукав  бобровий  омочу  
В  ріці  Каялі.  І  на  тілі,  
На  княжім  білім,  помарнілім,  
Омию  кров  суху,  отру  
Глибокії,  тяжкії  рани...»  

І  квилить,  плаче  Ярославна  
В  Путивлі  рано  на  валу:  
«Вітрило-вітре  мій  єдиний,  
Легкий,  крилатий  господине!  
Нащо  на  дужому  крилі  
На  вої  любії  мої,  
На  князя,  ладо  моє  миле,  
Ти  ханові  метаєш  стріли?  
Не  мало  неба,  і  землі,  
І  моря  синього.  На  морі  
Гойдай  насади-кораблі.  
А  ти,  прелютий...  Горе!  Горе!  
Моє  веселіє  украв,  
В  степу  на  тирсі  розібгав».  

Сумує,  квилить,  плаче  рано  
В  Путивлі-граді  Ярославна.  
І  каже:  «Дужий  і  старий,  
Широкий  Дніпре,  не  малий!  
Пробив  єси  високі  скали,  
Текучи  в  землю  половчана,  
Носив  єси  на  байдаках  
На  половчан,  на  Кобяка  
Дружину  тую  Святославлю!..  
О  мій  Словутицю  преславний!  
Моє  ти  ладо  принеси,  
Щоб  я  постіль  весела-слала,  
У  море  сліз  не  посилала,—  
Сльозами  моря  не  долить».  

І  плаче,  плаче  Ярославна  
В  Путивлі  на  валу  на  брамі,  
Святеє  сонечко  зійшло.  
І  каже:  «Сонце  пресвятеє  
На  землю  радість  принесло  
І  людям,  і  землі,  моєї  
Туги-нудьги  не  розвело.  
Святий,  огненний  господине!  
Спалив  єси  луги,  степи,  
Спалив  і  князя,  і  дружину,  
Спали  мене  на  самоті!  
Або  не  грій  і  не  світи.  
Загинув  ладо...  Я  загину!»  

4  іюня  [1860],  СП6

Т.Г. Шевченко