ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Поняття і види джерел кримінально-процесуального права України
Поняття "джерело права" більше двох тисяч років є однією з фундаментальних категорій юриспруденції. Його автором традиційно вважають Тита Лівія, який назвав у своїй Римській історії Закони XІІ таблиць "джерелом усього публічного і приватного права" у тому значенні, що ці закони були підґрунтям, на якому сформувалося сучасне римське право. Як слушно було зазначено М. Н. Марченком, чітке уявлення про поняття і зміст джерел права має важливе як теоретичне, так і практичне значення[2]. Поняття "джерело права" обумовлено багатозначністю терміна "джерело". У російській мові під джерелом розуміють те, що дає початок чому-небудь, звідки виходить що-небудь; джерелами називають також писемні пам'ятки, документи, на основі яких ґрунтуються наукові дослідження.
Різні смислові значення поняття "джерело права" відзначалися ще в дореволюційній юридичній літературі. Так, Г. Ф. Шершеневич під джерелами права мав на увазі: а) сили, що творять право (воля бога, народу, державна влада); б) матеріали, покладені в основу законодавства; в) історичні пам'ятки, що "колись мали значення чинного права"; г) засоби пізнання чинного права. Так, І. В. Михайловський писав, що термін "джерело права" "дотепер ще розуміється по-різному і з приводу його точаться суперечки". Він і додавав: "...однак суперечки засновані на непорозумінні: немає нічого простішого ні ж усунути ці непорозуміння і погодитися щодо загального розуміння терміна, яким настільки часто користується наука". На думку автора, "по суті майже усі вчені однаково розуміють джерела права" як "фактори, що творять право", а "розбіжності починаються тільки при вирішенні питання, що повинно вважатися правотворчими факторами". При цьому на думку І. В. Михайловського, "одні говорять, що це — об'єктивні умови цього середовища, другі — що це вищий етатичний закон, треті — що це психічні переживання особи, четверті — що це ті форми (звичай, закон тощо), у які втілюється вищим зовнішнім авторитетом відомий зміст".
Зараз цьому терміну також надають різного значення. Так, під історичним і філософським джерелами права розуміють відповідно внесок внутрішнього й зарубіжного права у створення якої-небудь правової системи і характер філософських ідей (ліберальні, консервативні й ін.), що лягли в її основу.
Однак юридична наука в основному використовувала термін "джерело права" у його буквальному розумінні — у значенні сили, що створює право (джерело права в матеріальному змісті), а також у формальному, умовному (власне юридичному) змісті, позначаючи ним форму вираження правових норм.
Існують два діаметрально протилежні варіанти вирішення проблеми співвідношення поняття джерела з поняттям форми права: повне їх ототожнення, ідентичність і незбіг один з одним цих понять. Обґрунтованою є точка зору М. Н. Марченка, який вважає, що збіг форми і джерела права мають місце тоді, коли йдеться про вторинні, формально юридичні джерела права . Останні нерідко називаються просто формальними джерелами права . Такий підхід, на наш погляд, у розумінні джерел права в кримінальному процесі найбільш прийнятний і ефективний для подальшого вивчення системи джерел кримінально-процесуального права.
Тривалий час у теорії права велася дискусія про те, чи слід поділяти джерела права на матеріальні і формальні, а також про зміст понять "джерело права в матеріальному" і "джерело права у формальному значенні". Не поглиблюючись у суть цих дискусій, які лежать за межами теми дисертаційного дослідження, зазначимо, що хоча вчені і не виробили загальноприйнятого підходу до цієї проблеми, принципових розбіжностей між їхніми позиціями не було, оскільки в основі запропонованих ними концепцій лежало єдине розуміння права .
Відправною методологічною посилкою досліджень радянських учених було визначення права як сукупності правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державою, застосування яких забезпечується його примусовою силою. Це праворозуміння склалося в радянській юридичній літературі наприкінці 30-х рр. ХХ ст., у його основі лежить дефініція А. Я. Вишинського. Воно, безумовно, базується на запропонованій К. Марксом і Ф. Енгельсом у "Маніфесті Комуністичної партії" характеристиці сутності права як "зведеної в закон волі пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу". Таким чином, держава встановлює і санкціонує юридичні норми, забезпечує їх примусове виконання. Можна зробити висновок про те, що в радянській науці відбулося одержавлення (етатизація) права: право розглядалося як щось вторинне стосовно держави, як продукт, результат його діяльності, як його функція й інструмент.
Викладене розуміння права радянською юриспруденцією не є новим у правовій теорії. Ще Т. Гоббс стверджував, що "усі закони, писані і неписані, мають свій авторитет і свою силу від волі держави".
Так само вважали Б. Спіноза, Г. Гегель, Р. Ієринг, Р. Штаммлер. Цей підхід до визначення сутності права характеризується в науці як юридичний позитивізм. Він визначив те, що безпосереднім джерелом виникнення правових норм учені вважали волю пануючого класу, державну або владу правотворчу діяльність держави, а під джерелом права у формальному розумінні — форму виявлення державної волі, спосіб закріплення правил поведінки, яким держава надає правової сили. Вчені ототожнили право з указівками держави, а «воля, якщо вона державна, — як зазначав В. І. Ленін, — повинна бути виражена як закон, встановлений владою».
Тому в юридичній науці радянського періоду закон розглядався як "зовнішній образ буття права" (стверджувалося, що "законодавство являє собою ідеологізовану форму права"), а також як єдина й універсальна форма вираження загальнонародної волі. "Розрізнення права і закону ... цілком може бути застосовно до експлуататорських суспільств," — зазначала P. O. Халфіна. Але це, на її думку, є неприпустимим у суспільстві соціалістичному, де "закони, що виявляють волю всього народу, повинні виконуватися в повній відповідності з закріпленими в них цілями"[22]. Таким чином, єдиною формою вираження (прояву) права були визнані нормативно-правові акти[23], серед яких основною формою вважався закон [24].
Відповідно джерело права визначалося як нормативно-правовий акт — "правотворчий акт компетентного органу соціалістичної держави, яким формулюються, встановлюються або змінюються, скасовуються правила поведінки загального характеру (правові норми), спрямовані на регулювання суспільних відносин". Тому поняття "система джерел права" звичайно замінялося "системою законодавства", а зовнішня форма права традиційно змішувалася з зовнішньою формою законодавства. «...Щодо системи радянського права ... можна було б говорити, що нормативні акти, які становлять систему радянського законодавства, є джерелами радянського права, а система джерел відповідає системі законодавства».
Такий підхід визначив негативне ставлення радянської науки до можливості існування інших джерел права в нашій державі. Він презюмує законодавство справедливим, без прогалин і несуперечливим, тому суду відводиться роль пасивного виконавця приписів закону. Слід зазначити, що ще в радянській юридичній літературі 60–90-х рр. ХХ ст.. офіційно визнане поняття права почало піддаватися перегляду як однобічне і внутрішньо суперечливе, у зв'язку з чим поступово пробила собі дорогу позиція розрізнення права і закону. Розкриттю теоретичної неспроможності радянського позитивізму були присвячені праці B. C. Hepceсянца, Р. З. Лівшиця, С. С. Алексєєва
Відмова сучасних учених від безумовного прийняття догм марксистсько-ленінської правової доктрини, ідея побудови в нашій країні правової держави вимагали переглянути традиційні уявлення вітчизняної юриспруденції про право і його джерела.
На противагу позитивістському трактуванню права, що панував у радянській науці, природна (Г. Гроций, Ж.-Ж Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Локк і ін.), історична (Г. Гуго, К.Ф. Савиньи, Г. Ф. Пухта й ін.) і більш пізня соціологічна (Дж. Дьюі, Р. Паунд, Д. Френк і ін.) школи права попри розходження їхніх концепцій визнавали те, що право створюється не державно-владними органами, а "знизу" — у суспільстві, у процесі спільної життєдіяльності людей.
Правові норми є результатом розвитку всього суспільства, держава пов'язана цими нормами, її основне призначення — їх охорона.
Зокрема, природно-правова концепція виходить з того, що крім позитивного права, офіційно визнаного державою, існує загальне для всіх людей природне право, яке стоїть над ним. Обґрунтовуючи ідею підпорядкування держави праву, позитивне право розглядається в цьому разі не як продукт діяльності спеціально уповноважених на правотворчість державних органів, а як сукупність норм, вироблених у процесі суспільного розвитку, що виражають природжені і невід'ємні права людини, захист яких — основне призначення держави.
Крім того, ця теорія внутрішньо, логічно визнає примат міжнародного права над національним. Природне право стоїть над позитивним. Міжнародне право розглядається як складова частина природного, котре проголошує, що природні права і свободи належать людині по праву його існування, з моменту народження, а вступаючи в суспільство, люди набувають цивільних прав. Це природне право обов'язкове для всіх людей і є критерієм при оцінці усіх видів людської діяльності, у тому числі нормотворчої.
Однак, як слушно зауважує В. М. Сирих, представники природної теорії права виявляються нездатними не лише визначити систему природних прав людини, але і знайти критерії цих прав, у результаті чого кожен дослідник формулює їх суб'єктивно, довільно і найчастіше дуже проблематично.
Вважаємо, що представники вищезазначених теорій штучно встановлюють певний вододіл між теоріями природного і позитивного права. Так, В. М. Сирих зазначає, що єдине розуміння початку теоретичного аналізу права, його закономірностей за умови правильного використання методу сходження від абстрактного до конкретного повинно привести і до однакових результатів у пізнанні.
Найбільш близьким до вирішення цієї проблеми, на наш погляд, є В. С. Нерсесянц, який зробив небезуспішну спробу вирішення цих проблем з позицій єдиного розуміння права, і при аналізі розрізнення і співвідношення явища й сутності у сфері права в цій концепції під сутністю права (під правом у його розрізненні з законом) мають на увазі принцип формальної рівності, а під явищем у його розрізненні з правовою сутністю (під законом у його розрізненні з правом) розуміють офіційно-владні нормативні явища, що мають законну силу примусово-обов'язкового правила (норми). Термін "закон" тут використовується в збірному значення й охоплює всі джерела офіційно-встановленого (позитивного) права.
Такий підхід зумовлює визнання множинності джерел права, тому що покладає на державу обов'язок охороняти ті суспільні відносини, які об'єктивно складаються в суспільстві, тим самим вважаючи закономірним існування права у формах міжнародних договорів, рішень Конституційного Суду, підзаконних актів і судової практики.
Зміна праворозуміння в науці виявилася в тому, що вперше в нашій країні основні ідеї природно-правової доктрини були офіційно закріплені в Конституції України, прийнятій в 1996 р. Вона містить приписи про те, що людина, її права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю , що основні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними й ін.
Отже, з урахуванням положень ст. 8 та п. 14 ст. 92 Конституції можна зробити висновок, що права та обов’язки громадян у сфері кримінального процесу, а також повноваження органів та посадових осіб, що ведуть кримінальний процес, повинні бути закріплені в законі. Інакше кажучи, правоположення, які формуються в процесі слідчо-судової практики, не можуть створювати норми, що регулюють права і свободи громадян.
На наш погляд, слід підійти до визначення позитивного права таким чином, щоб не протиставляти його природному, що пропонувалося зробити ще дореволюційними юристами. Вони не зводили «китайської стіни» між ними, на відміну від багатьох сучасних авторів, що виражають часом повне неприйняття позитивного права.