Гарна стаття, мені сподобався підхід. У формі казки можна пояснити дитині певні речі, щоб вона могла простіше запам"ятати і легше зрозуміти
Коли я про щось пишу, зазвичай, згадую ті життєві ситуації, про які розповідають жінки. Серед різноманітних за питань, які я чую, зустрічаються і такі: “як себе поводити з дітьми і взагалі, як їх виховувати, якщо батько — тиран”. Тираном називають різних чоловіків. В кожної жінки своє трактування. За час власноі практики я почула дві категорії пояснень: “тиран, тому що все вирішує сам, неможливо переконати чи просто обговорити щось” та “тиран, тому що кричить, свариться, може вдарити дитину”. Відповідно про тих два умовних типи тирана ми і поговоримо. На всяк випадок, зазначу, що мова буде йти тільки про тирана в ролі батька, а не чоловіка (останнє заслуговує окремої статті).
Отже, в першу чергу, згадаємо про розповсюджений стереотип: справжній чоловік вирішує все сам. Насправді, це дуже спрощене визначення. Адже першопочатково мова йшла про вміння брати на себе відповідальність за важливі для сім'ї рішення (згадайте, які рішення прийнято називати “чоловічими”). До прикладу, рішення, які страви їстиме родина на обід та вечерю, вирішує жінка. А от, як забезпечити харчування дружини та дітей, - чоловік.Тому за ним останнє слово. А не тому, що він чоловічої статі від природи. До речі, ваш син дізнається про це тільки, якщо ви йому розповісте.
А тепер поміркуємо, як чинити, якщо чоловік не йде на перемовини, що і як пояснювати дітям і як спробувати переконати чоловіка терпляче ставитись до спроб дітей висловитись. Для дітей можна змалювати поведінку батька, як поведінку Короля (для менших — Короля звірів). Ви можете пояснити дітям, що добрий для держави король дбає про власних підданих, тому займається багатьма справами, приймає багато рішень, потребує сил та відпочинку. Такий король може не мати часу на обговорення та переконанання у власній правді співрозмовників, він просто наказує, що і як треба зробити. І все це, нагадую, з метою забезпечити гідним життям своє королівство. Такий образ заспокоїть дітей та сподобається їх батькові. А от яке продовження розмови може бути для особистого спілкування з чоловіком (без дітей). Делікатно, без вимог, скажіть йому, що навчити майбутнього короля чи королеву приймати рішення найкраще, ніж він, не зможе ніхто. А з таким вмінням не народжуються, цього треба навчити ще в дитинстві. Є відомий шлях: власний приклад плюс тренування. Власний приклад, як ми вже визначились, взірцевий. Тепер залишилось давати дітям можливість приймати рішення. Від найпростіших до більш відповідальних. Від вибору, що і скільки їсти зі столу, до рішень, які гуртки відвідувати чи що купити на подаровані гроші. Підкажіть чоловікові, що звичка "робити, як сказали і не думати" спрацює і в інших ситуаціях. Наприклад, коли одноліток закличе до бійки, паління і т.д., а син чи донька погодиться без роздумів.
Тиран “номер два”. Такі тирани, ймовірно, зустрічаються частіше. І пов'язано це з тим, що крик та фізичне покарання - це прояв власної неспроможності домовитись з дитиною. Адже залякати значно простіше, ніж шукати підхід. Чи це саме так, визначити просто. Потрібно спитати, чи хоче чоловік, щоб син не брав ножа, або чужих речей, або знімав взуття в коридорі, тому що боїться покарання (тобто якщо ніхто не бачить, можна) чи тому що розуміє причину заборони.
Ще одне пояснення “тиранської” поведінки - це щось на кшталт "мене також бив батько, і я не ображався, навпаки, завдяки, цьому не наробив купи дурниць". Звичка доводити свій авторитет фізичною силою дійсно передається з покоління в покоління. Але чомусь тривожить жіночу половину людства. Можливо тому, що мама бачить недобрий погляд, який з'являється в її хлопчика після "розмови" з батьком. Або пов'язує трощення іграшок, які попадаються під руку дитині, з потребою відбити напад батька хоч яким способом. Або губиться, як має заспокоїти налякану дитину і не образити батька... Яка б не була причина, жодна мама не хоче, щоб в її дитини замість любові та поваги до батька був страх. Тому їй хочеться пояснити дітям поведінку батька. Підійдуть казкові історії з образом батька-лева чи ведмедя — сильної, суворої тварини, яку всі бояться, яка має грубий голос та силу в лапах. І, звичайно, лев чи ведмідь не можуть, повертаючись додому, перетворюватись на зайчиків чи котиків. Добре, якщо дитину насмішить такий приклад — сміх знімає напругу. А чоловікові можна розповісти, як ви дітям пояснюєте його грубу поведінку, і зауважити, що лев — він не тільки із левенятами лев, але і з власною мамою, і на роботі, і в магазині. А ще лев — це не тільки гарчання, але і мудрість, і спокій, і шляхетність. Тобто узявся бути левом, будь ним
Наостанок пропоную вам казку, написану для хлопчика, який боявся тата. Нехай діти ростуть щасливими!
Казка про те, чому лев гарчить
Ця історія сталася в казковому лісі, де жила сім'я левів — тато Лев, мама Левиця та двоє левенят — Левко та Левченя. Мама Левиця турбувалася про здоров'я сім'ї. Тато Лев займався полюванням — шукав їжу для сім'ї. Він вмів захистити свою сім'ю, був спритним і мужнім. А ще він був мудрим, і до нього за порадою приходили звірі з усього лісу. “Який він спокійний!” - говорили одні. “А який поважний!” - відповідали інші. Левкові було дуже приємно слухати це. Він пишався тим, що має такого батька. І, звичайно, він хотів бути схожим на нього. Для цього він мав вирости сильним і мудрим. А ще він мав вміти гарчати. Адже леви вміють налякати тих, хто їм не подобається. Вони гарчать — тихо, щоб попередити, і голосно, щоб налякати. Щоб бути сильним, він багато ходив, вчився плавати, робив зарядку. Щоб бути мудрим, він багато читав, думав та розмовляв із батьками. А от гарчати він не вмів. І навіть боявся татового гарчання. Часом Лев міг загарчати і на нього. І до цього Левко ніяк не міг звикнути. Він лякався і плакав. А ще ображався, що тато його лякає.
Одного разу, коли Левко лежав у ліжку і чекав, поки прийде сон, до нього на подушку впав павучок.
- Ой, павутиння обірвалось, - почув він тоненький голос павучка.
- Добре, що ти впав на подушку, - сказав Левко.
- Це точно. Але як мені тепер назад на стелю потрапити? - налякався павучок.
- Не хвилюйся, я тобі допоможу. Залізай мені на лапу.
- Ой, які в тебе великі пазурі! Вибач, будь ласка. Але вони мене лякають.
- Але я не збираюсь їх використовувати!
- Мені всеодно лячно.
- Що ж робити?
- Ох, і для чого тобі пазурі?
- Щоб ними чіплятись і втримуватись там, де мені потрібно. І захищатись вони допомагають. Але зараз їх майже невидно. Не бійся![цензура]
- Добре, - зітхнув павучок, - мені ж треба наверх. Полізу.
Він з легкістю заповз на лапку Левка, і тоді Левко піднявся з ліжка та витягнув лапу догори якомога вище. Ще...ще... і павучок був нагорі, міцно тримаючись за власне павутиння.
- Дякую! - радісно закричав він. - Ти мене просто врятував.
- Мені було неважко, - зніяковів Левко.
- До речі, а чому ти зітхав? Я чув, поки не впав. Чого ти сумуєш?
- Я іноді боюсь свого тата..., - довірився новому приятелю Левко.
- Хе-хе, хто ж не боїться Лева? - усміхнувся павучок.
- Ну от, тобі смішно.
- Ні-ні, не ображайся. Але ви, леви, вмієте лякати, не хотячи. От, наприклад, твої пазурї. Хіба вони не лякали мене? А ти цього хіба хотів? Ти їх навіть не випустив. А чому ти пазурї маєш! Тому що ти - лев. Так і твій тато що?
- Гарчить на мене.
- Гарчить, тому що він - лев. І ще який лев! Якби він був кицькою, він би нявчав.
- Ха-ха, - розсміявся Левко, коли уявив тата кицькою.
- Хіба ти б цього хотів? - також сміявся павучок.
- Ні, - крутив головою Левко і сміявся ще дужче.
- Що там за сміх? Хіба ти не маєш спати? - почув голос батька Левко.
- Ой, буду спати, а то зараз тато загарчить, - зашепотів він, - Дякую тобі, Павучок. Надобраніч!
- Бувай, левеня з пазурями! - павучок тихенько засміявся и кудись поліз.
Левко посміхався, навіть лежачи із закритими очима.
- А добре, що ми - леви, а не кішки, - думав він, засинаючи. - Завтра я обов'язково скажу про це татові.