У нас собирают гуманитарку для жителей Краматорска и Славянска. Вчера они ездили и приехали с репортажем
А это статься местной журналистки:
Репортаж зі звільненого Слов'янська: очікування та реальність
Побачене в місті зовсім не відповідає тому, що я собі уявляла. Проте, це той самий випадок, коли можна додати: «На щастя».
Сьоме липня. Третій день після звільнення Слов'янська та Краматорська. Українські війська увійшли у вже звільнені міста та зайнялися відновленням їх життєдіяльності і життєзабезпеченням громадян.Пообіді отримую заманливу пропозицію - супроводжувати авто з гуманітарною допомогою мешканцям Слов'янська. Разом з представниками громадської організації «Патріоти Добропілля» вирушаємо у дорогу. Траса порожня, і лише поодинокі блокпости української армії вносять певне різноманіття в нашій подорожі.
Минаємо Добропільський район, за межами якого раніше «закінчувалась Україна», де неначе було інше життя. Перші його ознаки - покинуті барикади з бетонних блоків, шин та дерев. Вони просто стоять посеред вулиць, житлових масивів та приватних будинків. Враження? Їх просто словами передати неможливо. Відчуття, ніби знаходишся у паралельній реальності, до того ж, воно посилюється нескінченним дощем та похмурим сірим небом. Розумієш, що лише кілька днів тому тут стояли озброєні люди, стояли під чужими прапорами, а зараз життя на них, ніби, завмерло.
Благополучно минаємо Краматорськ. Тут досить людно, ходить місцевий транспорт, працюють магазини. Подекуди зустрічаються результати бойових дій - понівечені споруди, магазини, АЗС. А ось на виїзді з міста неймовірна картина - доказ того, що не вся колонна важкої техніки покинула Слов'янськ безперешкодно. Підбиті БРТ, БМД та вщент розтрощений танк - результат скоординованих дій українських військових. Дорога місцями устелена нездетонованими мінами, їх видно неозброєним оком, просто на узбіччі траси. Не полишає відчуття, ніби знаходишся у якомусь фільмі, мозок відмовляється сприймати інформацію, що передають йому очі. Адже навіть у найстрашнішій уяві не можна було передбачити, що в житті доведеться стати свідком такого. Проїжджаємо, проте одразу на в'їзді до Слов'янська потрапляємо у затор. Тут нас чекав неприємний «сюрприз». Під мостом військові знайшли замінований танк, дорогу перекрили, до міста нікого не пускають. Вирішуємо чекати, бо як би там не було, а життя дорожче. На відносно безпечній відстані зібралися не лише водії, а й місцеві мешканці та телевізійники. Хлопці зі Збройних Сил пояснюють, що ситуація для останніх днів звичайна, бо у місті залишилося багато замінованих об'єктів та доріг, отож сапери працюють постійно. Поки чекаємо, солдати розповідають про свої бойові будні, службу, війну, проблеми. Кажуть, що найбільше хочеться, щоб закінчилась війна, та швидше повернутися додому.
За проханням людей, вирішуємо частину продовольства залишити у них. Вони тут стоять з шостої ранку, чекають, доки привезуть хліб та інші продукти. Мабуть, біда об'єднує. Люди ділять між собою кожну пляшку води та банку консервів. Серце крається, сльози на очах, у цю мить розумієш, скільки довелося пережити цим людям…
Нарешті, військові дозволяють проїхати, і нам відкриваються простори Слов'янська. Помічаємо, що подекуди барикади виглядають як величезні вогневі позиції, укріплені всім, чим тільки можна, місцями, навіть, вибудувані укріплення з бетонних блоків. Саме біля таких вогневих точок найбільш постраждалі будинки та інфраструктура - вибиті шибки, зруйновані стіни, покрівлі, повалені дерева, обірвані тролеї, огорожі, взагалі, схожі на решето.
Особливо вразив центр міста, приємно вразив. Вулиці чисті, будинки цілі, магазини - також, тільки закриті. Видихнувши з полегшенням, проїжджаємо до будинку міської ради. Тут невелике скупчення людей. Дізнавшись, чого ми приїхали, підходять до машини. Вивантаживши продукти, заходимо до будівлі. Всюди барикади з мішків - на вікнах, дверях, посеред залу… На верхніх поверхах також оснащені вогневі точки. Внизу двоє хлопців-волонтерів грузять у машину хліб. Його повезуть в інші райони міста. І тут трапляється найбільш неприємний момент нашої подорожі. Двоє чоловіків виходять з сусідньої кімнати, допитуються, хто ми такі, а, дізнавшись, що привезли продукти та вже віддали їх людям, ледь не зчиняють лайку. Виявляється, певні чиновники вже повернулися на свої робочі місця та взяли на себе «величну місію» - відсортовувати продукти в окремій кімнаті, замість хоча б допомогти хлопцям завантажити хліб. Вражені, але задоволені, що віддали їжу безпосередньо в руки мешканцям, а отже - головну місію виконано.
Люди брали продукти та без упину дякували. Ці подяки - усім небайдужим, усім, хто в скрутний час не відвернувся від чужої біди, проявив милосердя та допоміг тим, чим міг. Сльози на очах дорослого чоловіка не залишають байдужою: «Дай Бог, щоб ви ніколи не відчули того, що довелося пережити нам, - звертається він до нас - Дуже давно немає зв'язку, моя дружина поїхала з міста і я не знаю де вона, чи хоча б все з нею добре».
Ми вже збиралися їхати назад, коли до будинку мерії під'їхали кілька автомобілів, з них вийшли військові у повному обмундируванні. Одразу помітно, що вони кардинально відрізняються своїм виглядом від солдат ЗСУ, які одягнуті в стареньку форму та каски часів 2-ї світової. Виявляється, до Слов'янська прибув батальйон Азов, разом зі своїм постійним супутником нардепом Олегом Ляшком. Вони вбачають у нас жовто-блакитні прапорці та підходять розпитати, хто ми і звідки. Достойно представивши Добропілля, перемовляємось ще кількома фразами. Про себе думаю, в житті Ляшко такий же, як і на екрані - епатажний та ексцентричний. З якою метою прибули? Ми навіть не цікавилися, проте все дуже схоже на звичайний піар.
Перед тим, як остаточно відправитися додому, заїжджаємо ще на мікрорайон Артема. Там ситуація така ж, як і в центрі. Здебільшого, всі споруди неушкоджені, а магазини та ринки, вочевидь, почнуть працювати, щойно відновлять постачання електроенергії.
Без перебільшень скажу, відчуттям страху та болю, здається, наповнене саме повітря у місті. Дивлячись на барикади та блокпости, що розставлені ледь не на кожному перехресті, можна лише уявити все те жахіття, яке припало на долю мешканців Слов'янська. Дуже сподіваюся, що тепер їх життя почне налагоджуватися, що скоро Слов'янськ знову засвітиться тисячами вогників у вікнах домівок, що зі світлом у будинках, промінці світла з'являться і в серцях людей.
Зараз же гуманітарною допомогою Слов'янську займається не лише наше Добропілля, а й інші міста області і країни. З усіх куточків України допомога прямує до Слов'янська. У такі хвилини, хочеться вірити, що саме наші добрі вчинки об'єднають людей, стануть символом братерства та єднання.