"Якщо поритися в самій глибині єства - там, де під нашаруванням попелу і кістяків минулого тріпоче крильцями щось схоже на невидиму і безстатеву душу, варто зізнатися, що ані я, ані Барс, ані будь-хто інший не відрізняються особливою оригінальністю у моделюванні свого далекого майбутнього.
Це я досить чітко зрозумів одного разу на пляжі, коли побачив, як старенька пара, взявшись за руки, заходить у море.
Море було досить мілким, і заходити в нього можна було довго, з повним відчуттям повільної насолоди від поступового занурення в легку прохолоду нагрітої сонцем води. Тоді на узбережжі було безліч різномовного люду - голі дітлахи, огрядні матрони, дівчатка-топлес, чоловіки і плейбої - з черевами і без, парочки, що цілувалися під парасольками і просто неба на березі.
Усе було сповнене юної жаги, курортної нерозбірливості і цікавості до всього нового. Попри це, щойно ті двоє вилізли з під свого укриття - великої парасолі, вкопаної в пісок, і поповзли до берега, все довкола ніби завмерло. Всі погляди - відверто чи приховано - стежили за ходою цих двох доісторичних рептилій, вщент укритих зморшками, ніби вони виповзли з неоліту. Даю руку на відсіч, що кожен з того молодого м'ясного рагу подумав так: як було б добре, якби через двадцять, сорок чи п'ятдесят років мати можливість ось так заходити в море. Їм було років по вісімдесят, а може, й більше. Вона, досить огрядна, але міцніша за свого супутника, тримала його під руку. Він спирався на неї, певно, як колись давно - вона спиралася на нього деінде дорогою з вечірки. Вони йшли до берега по піску цілу вічність, ніби переходили останній рубіж свого життя. Потім так само довго, погойдуючись і старанно тримаючи рівновагу, заходили в море. І там, занурившись, взялися за руки і почали легенько стрибати у хвилях, мов діти довкола новорічної ялинки.
Вона турботливо стежила, аби він не захлинувся і не заходив надто глибоко. Вони дивилися одне на одного і посміхалися. Вони не помічали, що їхня поява збентежила веселу карусель пляжу, змусила її зупинитися. І подумати: чи буде з ким і мені увійти в море, коли промине жага, коли скінчиться цікавість і на панцирі наросте тонна доісторичних молюсків? Що лишиться? Чи візьме мене хтось за руку? Чи буде на кого опертися в останню мить, коли мої ноги перетворяться на суцільне плетиво синіх судин, а зір в напруженні буде вишукувати найзручніше місце, щоб зробити одинєдиний крок і не впасти при цьому?..
Вони стрибали у хвилях і дивилися одне на одного.
А ми всі дивилися на них. Навіть ті, хто сьогодні ж увечері надасть всій цій картині безжального іронічного відтінку з усім егоїзмом молодості…"
(Ірен Роздобудько "Ліцей слухняних дружин")
