Я выложила несколько из своего архива, но если у кого есть еще-выкладываете!!! Заранее спасибо!!!
Ти знаєш, що ти - людина?Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди -
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе -
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба -
Гляди ж не проспи!
Я знаю,в світі є сумна
Маленька дівчинка Весна.
Її кохання первоцвітне --
То гарний світлий хлопець Квітень.
Вона його очима знов шука --
А він...він так раптово вмить зника...
І знов одна,і знов сумна
Маленька дівчинка Весна.
Чому раптово він зникає --
Вона укотре вже не знає.
Весна у Квітня запитає,
А він їй так відповідає:
"Я не зникав,я просто стих.
Буває так,що слів простих
Не підібрати,
Щоб сказати
Найголовніше:так,я знаю;
Надіюсь,впораюсь,кохаю...
Ти знаєш,я заради тебе
Себе згублю,лиш плакати не треба...
Повір мені,верну усе,
А інше все -- повітря,то пусте;
Я обіцяю:більш я не поникну,
Від тебе я ніколи вже не зникну.
Тебе убережу від злого Листопада,
Лиш будь зі мною,будь життю ти рада!"
Весна те слухала;мовчала.
Що відказать -- вона не знала...
Його обняла,цілувала.
На нього глянула й розтала...
Якби я пелюсткою квітки була,
Я б падала ніжно тобі на долоні
І сльози твої небезпечно солоні
Із рук твоїх теплих постійно б пила.
Якби я росою на землю осіла,
Чекала б на тебе й зникати не сміла,
До ночі тихенько лежала б сама,
Допоки б не втрутилась люта зима.
Якби я твоєю душею була,
Я б суму проходу ніколи не дала,
Завжди б твоє серце теплом зігрівала
Для тебе лише і тобою жила.
Але я не стала, не стала душою,
Не стала пелюсткою квітки, росою
Не стала твоєю, не стала чужою,
А стала я, рідний мій, просто тобою…
ПРОБУДЖЕННЯ
Снилось мені ясне сонце,
Що в хаті світило,
А то меш так моя мама
Дивилася мило.
Приснивсь мені легкий вітрик,
Що пестив колосся,
А то мені мама
Гладила волосся.
Снилась мені ягідочка,
Як мед, солоденька, -
А то мене цілувала
Мама дорогенька!
У ній щось є…
Напевне, то душа
Трохи збентежена від правди і реалій
Вона кудись,
Як завжди поспіша,
Іде у переходи і у далі.
У ній щось є…
В її ясних очах
Поети б написали слово “щирість”.
В ній паросток надії не зачах,
Не дивлячись на будні трохи сірі.
У ній щось є…
Незрима таїна.
Що в пам’ять урізається гранітом.
Як присмак від солодкого вина,
Коли набридла гіркість цього світу.
І це її відразу видає.
З-поміж облич і поглядів квапливих.
Спинивши погляд, розумієш: в ній щось є…
Таке по-справжньому просте і особливе.
