Виктор

Диссертация - Законодавча діяльність Української Центральної Ради

Юридичне оформлення суверенітету УНР

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії, падіння самодержавства викликали велике піднесення національно-визвольної боротьби. Докорінно змінилася й політична ситуація в Україні. На порядку денному постало питання про самовизначення України і відродження її державності. Події в Петрограді прискорили початок української національно-демократичної революції. Вона характеризувалась національним відродженням , визнанням державного статусу України, проголошенням її автономії та державної незалежності. Це було не просто теоретичне обґрунтування необхідності власної держави, а практичне втілення в життя проголошуваних ідей. Як зазначає А. Захарчук: ”1917–1918 рр. – один із найбільш складних періодів у розвитку української державності. Це час утворення Української Центральної Ради, ствердження суверенітету й незалежності Української Народної Республіки, чотирьох Універсалів як визначних актів державотворення, розвою української мови, освіти, культури. З іншого боку – це період хаосу, жорстокого протистояння та міжусобної боротьби різних суспільних верств і політичних партій” . До того ж вся без винятку територія України знаходилася у прифронтовій смузі або у районах безпосередніх бойових дій. Все це обумовлювало особливості революційного процесу на Україні, який активно відбувався і на селі, і в місті, і в армії, та ще й носив на собі відбиток воєнного часу .

Отже, на початку 1917 року виникла нагальна потреба утворення такої консолідуючої сили, яка була б здатна об’єднати та організувати українські народні маси у боротьбі за утвердження незалежної держави. Лідером розгортання національно-визвольного руху в Україні стала Українська Центральна Рада. За короткий час свого існування – з березня 1917 року до квітня 1918 року – вона пройшла складний шлях становлення від київської міської громадської організації до ініціатора та активного втілювача ідеї відродження новітньої української державності. Відносно складу Української Центральної Ради, то крім лідерів Товариства українських поступовців до неї увійшли представники українських соціал-демократів, солдатів, робітників, студентів, православного духовенства, культурно-освітніх організацій, кооперативів, а також наукових осередків – Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства, різноманітних гуртків і громад. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником – В. Науменка.

Слід зазначити, що стосовно дати формування УЦР в історичній науковій літературі зустрічаються різні думки. І, звичайно, кожна точка зору має своє обґрунтування і не є безпідставною. Зокрема, одні з перших сучасних дослідників доби УЦР О. Копиленко, М. Копиленко, П. Музиченко, А. Рогожин дотримуються думки, що 3 березня 1917 року вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її діяльності. 4-5 березня з’явилися перші офіційні повідомлення в газеті “Киевская мысль“ про те, що 3 березня 1917 року відбулися багатолюдні збори представників українських місцевих і деяких провінційних організацій і груп, з числа яких було обрано 10 осіб для участі в міському та інших комітетах. На цих зборах одноголосно підтримувалось утворення нової влади і було постановлено надавати їй сприяння у всьому На підставі спогадів членів Української Центральної Ради М. Грушевського, Б. Мартоса, С. Чикаленка, а також матеріалів періодичних видань того часу можна відмітити поетапний механізм створення Української Центральної Ради. 3 березня 1917 р., як тільки було сформульовано ідею координаційного українського центру, розгорнулася гостра кількаденна полеміка навколо принципів його організації, за якою неважко було розгледіти гостру боротьбу за майбутнє політичне лідерство в українському русі. Ця суперечка на декілька днів відстрочила організаційні процедури і лише після її завершення відбулися вибори голови, його заступників, секретаря, скарбника, членів Ради. Треба думати, що саме цей момент виборів і мала на увазі газета “Вісті з Української Центральної Ради“, коли повідомляла про створення Ради 7 березня . Перший зареєстрований протокол засідання Центральної Ради було складено 9 березня 1917 року. Того ж дня Українська Центральна Рада звернулася з відозвою “До українського народу”, закликаючи зберігати спокій, обирати українців на всі посади, збирати гроші в український національний фонд, об’єднуватися в політичні, культурні та економічні спілки, творити нове вільне життя.

На початку своєї діяльності Українська Центральна Рада надіслала вітальні телеграми Голові Тимчасового уряду князеві Г. Львову та міністрові юстиції О. Керенському. У них висловлювалась впевненість у тому, що “справедливі вимоги українського народу і його демократичної інтелігенції будуть виконані”. Цим було заявлено про існування українського народу і про його право на вільний національний розвиток. Це були перші документи, з якими Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду і в яких ставилося питання про надання автономії Україні. За своїм змістом і характером це були скоріше прохання, ніж рішучі вимоги. Значно далі у своїх вимогах пішла створена при Центральній Раді Тимчасова Військова Рада. Вона у зверненні до Тимчасового уряду стверджувала , що “він ще до Установчих Зборів видасть акт про повернення Україні автономних прав“. Тим самим було зроблено значний крок уперед у боротьбі за державний статус України.

Таким чином, створення Української Центральної Ради (далі УЦР) не може розглядатися одноразовим актом. Викликана могутнім національним піднесенням в Україні, вона була організована стихійно. Однак, уже сама звістка про заснування УЦР дала могутній поштовх до організації провінційних українських Рад, створення громадсько-політичних організацій. На цьому етапі з вимогами автономії України виступали також українські політичні партії, які отримали свій шанс на реалізацію програмних заяв. На той час вони становили значну політичну силу, яка не тільки піднімала питання про державотворення, а й суттєво впливала на формування свідомості народних мас. Розмах національно-визвольного руху зумовив постановку основної мети – “широкої національно-територіальної автономії в Російській Федеративній Республіці” .

Аналізуючи історію УЦР, не можна не звернути уваги на існування специфічного початкового етапу в її діяльності, протягом якого відбувалося становлення Ради як українського громадсько-політичного представницького органу. За цей час було задекларовано основні гасла, розроблено стратегію і тактику їхнього втілення у життя. Відповідно була сформована внутрішня структура організації, склався перший список членів Ради, утворився апарат (президія, комісії, друкований орган), керівний орган, відпрацювався регламент роботи.

ДИССЕРТАЦИЯ - КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ПРОЦЕС УТВЕРДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМАНА У СВІТІ

Передумови та етапи становлення інституту омбудсмана в країнах

Західної Європи, Америки, Азії, Африки, Австралії

Для того, щоб краще розкрити сутність інституту омбудсмана необхідно хоча б коротко проаналізувати розвиток світового конституційно-правового процесу утвердження цього інституту, зумовленого еволюцією держав і суспільства від початку нової історії до сьогодення. У цьому розвитку можна виділити три основні етапи. Перший етап був найбільш довготривалим і охоплює період з початку ХVIII століття до 30-х років ХХ століття; другий – період від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років ХХ століття; третій етап – сучасність.

Перший етап конституційно-правового процесу утвердження інституту омбудсмана – це період виникнення і становлення цього правозахисного інституту. Свою історію він починає у Швеції. Вважається, що попередником та історичною предтечею його появи був інститут Головного Сенешаля, який існує у Швеції з ХVІ століття і головною функцією якого є здійснення від імені верховної влади короля нагляду за діяльністю і відправленням правосуддя в королівстві [293, p. 22; 466, c. 49, 55; 503, c. 147]. Однак контроль Сенешаля над правосуддям був далеко не абсолютним, оскільки його робота зводилась в основному до перевірки і нагляду за діяльністю органів юстиції з метою доповідати королю про хід судових справ і відправлення правосуддя, що здійснювалося від імені монарха. Право прямого впливу на судового чиновника, аж до його звинувачення в суді, було покладено з 1683 року на General Richz Schultz’a [602, c. 11].

У 1709 році після поразки під Полтавою король Швеції Карл XII залишив країну і проживав у Туреччині. Раніше могутня держава Швеція переживала важкий період: поразка в Північній війні призвела до значного зменшення кількості населення, зниження його добробуту. Загальні збитки від руйнування міст і сіл перевищували 900 тисяч талерів[149, c. 15]. У цей час у країні починаються масові народні заворушення і, щоб їх припинити, Карл ХІІ 26 жовтня 1713 року у замку Тимурташ видає Указ “Про канцлерство”, згідно з яким у Швеції запроваджується посада Королівського омбудсмана (Hogste Ombudsmannen) [467, p. 12]. Йому доручався нагляд за діяльністю суддів, офіцерів і державних службовців з тим, щоб закони і статути в країні виконувалися, а службовці дотримувалися своїх обов'язків. З листопада 1719 року, згідно з доповненням до Указу “Про канцлерство”, ця посада отримала назву канцлера юстиції. На першому етапі особливістю функціонування канцлера юстиції було те, що за підсумками своєї наглядової діяльності він міг не тільки надіслати доповідь на ім’я короля, а й розпочати кримінальне переслідування винних чиновників. Так в одній особі поєднувалися функції Сенешаля та General Richz Schultz’a – з компетенцією щодо нагляду за королівською адміністрацією та органами правосуддя.

У 60-х роках ХVIII ст. уряд “ковпаків” (прихильників графа Арвіда Горна) провів ще більші реформи в галузі державного управління на користь буржуазії, в результаті чого з 1766 по 1772 рр. парламент Швеції взяв у свої руки значні повноваження короля в тому числі і обрання канцлера юстиції, який в цей період призначався не тільки королем, але й представниками чотирьох станів, тобто парламентом країни [489, c. 9]. Таким чином, посада канцлера юстиції трансформувалася з інституту, що слугував перш за все інтересам короля, в інститут, що став на захист інтересів суспільства і до того ж наділеного достатньою самостійністю для ефективного здійснення своїх повноважень і належного захисту прав людини. Однак у 1772 р. король Густав ІІІ відновив королівські повноваження і прийнятим того року законом закріпив статус канцлера юстиції як посадової особи, що призначається королем [569, c. 37].

Основний період становлення інституту омбудсмана у Швеції пов’язується з 1809 роком, і його знову ж не можна відокремлювати від подальшого утвердження демократичних засад управління в передових країнах. Саме під впливом прогресивних політичних та правових доктрин, ідей рівності й соціальної цінності прав людини, в 1809 році у Швеції відбуваються конституційні реформи. Причиною ж послугувало те, що в 1809 р. російський корпус під командуванням генерала Буксгевдена висадився під Стокгольмом і в результаті цієї військової операції Фінляндію було приєднано до Росії. Це призвело до остаточної втрати авторитету королівської влади у Швеції і до повалення 13 березня 1809 року короля Густава ІV Адольфа, відомого своїм деспотизмом і постійними поразками у війнах із Норвегією, Данією та Фінляндією. Номінально главою тимчасового уряду країни погодився стати бездітний та нерішучий дядько Густава ІV Адольфа герцог Карл.

Водночас було прийнято рішення провести в країні конституційну реформу. Чинний у той час “Акт єднання і безпеки”, що регламентував діяльність парламенту, значно обмежував права Риксдагу і по суті зберігав у країні абсолютну монархію. Тому скликаний того ж року Риксдаг вирішив знову ж таки взяти за приклад Францію і Британію та прийняти конституцію, яка б грунтувалася на демократичних засадах і закріпила принцип поділу влади, а також передбачила відповідний механізм стримувань і противаг між гілками влади. З цією метою було створено конституційний комітет риксдагу із 15 депутатів - представників усіх чотирьох станів - під головуванням барона Л.А. Маннергейма. Комітет виконав своє завдання за 14 днів [489, c. 10], і 6 червня 1809 року вже було прийнято Конституцію - “Документ про правління”, згідно з якою, з метою запобігання узурпації влади в руках монарха й урівняння повноважень короля і парламенту, останньому надавалося право обирати спеціального парламентського омбудсмана, до обов’язків якого належали нагляд за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів судами й іншими органами публічної адміністрації та охорона прав підданих.

Слід підкреслити, що введенню інституту омбудсмана з такими повноваженнями сприяли як політична доцільність, бо завдяки цьому парламент хотів обмежити владу короля, посилити контроль за урядом і судами, зняти політичну напругу в суспільстві, так і бажання шведського парламенту гарантувати ефективну систему державного правління і захистити основні права громадян країни завдяки незалежному, неупередженому у своїй діяльності інституту омбудсмана. Причому, на думку деяких учених, другий аспект мав більш вагоме значення при запровадженні цього правозахисного інституту, ніж перший. “Бажання гарантувати кращу систему управління і надійний захист основних прав та свобод, а не тільки політична доцільність спонукало Швецію прийняти і послідовно проводити в життя ідею про незалежну і неупереджену посадову особу, яка контролює адміністрацію і не підпорядковується виконавчій владі,” – стверджує дослідник цього інституту

В.В. Бойцова [64, c. 42].

Першим омбудсманом Швеції в 1810 році став Ларс Август Маннергейм, який до того обіймав посаду голови Конституційного комітету, протягом тривалого часу брав активну участь у політичному та громадському житті держави, був лідером Конституційної партії Швеції, мав авторитет у країні. Все це свідчить про високі вимоги до кандидата на цю посаду вже в той час [620].

Другою державою, що ввела цей інститут, була Фінляндія, сусід Швеції та країна, що мала багато спільних із нею традицій у практиці державотворення. Введення інституту омбудсмана в цій країні пов’язане з загальною реорганізацією влади у Фінляндії у 1919 році. До цього часу у Фінляндії функціонував запроваджений під впливом Швеції інститут канцлера юстиції. Однак за Тільзітським мирним договором у 1809 році Швеція та Фінляндія розділилися й остання після підписання Протоколу про союз та безпеку відходила до Росії як “Велике Князівство”. Відповідно, правова система Фінляндії зазнавала впливу з боку Росії, а отже, змінювався статус канцлера юстиції. У цей період він призначався генерал-губернатором і мав звання прокурора, що явно ототожнювало його з аналогічним російським інститутом. Хоча слід зазначити, що саме в цей час канцлер юстиції Фінляндії утвердився в ролі захисника громадян і завоював авторитет та повне визнання в суспільстві. За інструкцією 1912 року до його компетенції належав контроль за судами, адміністраціями, становищем ув’язнених і затриманих; він також мав право бути присутнім на засіданнях Сенату і отримувати повне сприяння від усіх посадових осіб [569, c. 55].

Электронный каталог диссертаций - занимается услугами по удаленному копированию и доставки диссертационных работ защищенных в Украине из НБУ. Актуальность этой услуги растёт с каждым днём, дело в том, что в ходе проведения своего собственного исследования или же написания автореферат диссертации, возникает необходимость в изучении дополнительной литературы, в первую очередь кандидатские и докторские диссертации. Благодаря им, вы можете аргументировать определенные утверждения, или иллюстрировать определенные темы.

Стоимость любой работы начиная с 2002 года составляет всего 15 у.е. Предусмотрены скидки исходя из заказанных работ. Скидки являются накопительными достигающие до 44 %