День хилився до вечора. Різнобарвний натовп людей поволі сунув строкатою бруківкою дороги до Бога. Попереду розстилалась, куди сягне лиш погляд, сувора цілина, випалена сонцем. І люди вкладали на цілину камінчики - хто менший, хто більший, - і втрамбовували власними кроками. Найсміливіші - ті, хто йшов попереду, важко долали необроблену землю. Та за ними лишалась стежина зі слідів, яку натовп обробляв камінням.
Бог-Отець спостерігав за натовпом. Його любляче Серце тануло від радості, коли довколишні люди не давали впасти втомленим, допомагали подолати важкі ділянки шляху дітям. Замилування забарвлювало Його Лице, коли пухнасте немовлятко, не в силах покласти у полотно дороги камінець, висипало пригорщу піску. Знесилені провідники, збивши ноги в кров до цілини, просили зцілення у Нього - і він знов і знов напував їх цілющою силою Віри, Надії і Любові.
Сонце сіло за обрієм, люди з молитвою пішли на нічліг.
А щойно зажевріли перші промені, стривожені янголи злетілись до Небесних Воріт, взиваючи до Нього.
Вночі, під покровом темряви, нечистий пригнав важку техніку і збудував поряд із бруківкою широку асфальтовану магістраль.
"Зроби щось, Господи!" - просили янголи, - "Ну що Тобі варто - один удар блискавки, і тої диявольської дороги як не бувало".
Люди на той час вже прокидались і з зацікавленням поглядали на новий, гладенький і блискучий шлях.
Бог-Отець не відповів ні слова. Довго дивився на перехрестя, що утворилось, і нарешті змахнув десницею. Янголи примружились, очікуючи розряду блискавки. Але вибуху не було. Натомість, при відгалуженні дороги з'явився знак: дорога до пекла.
"Я можу повідомити людям Свою волю, - пояснив Він янголам, - але не можу позбавити їх вибору. Мій народ іде до Мене Моєю дорогою."
Львов