справка для запукрии

Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдності (до 6 ст. н. е.). З часу початків дослідження української мови, різні вчені по-різному трактують час виокремлення її з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок, як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважав брак державної незалежності України. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX ст., коли українська мова розглядалась як «малоросійський діалект» російської мови.

«Повѣсть временныхъ лѣт» (Повість минулих літ), 14-й лист Радзивіллівского літопису (список XV ст.), що змальовує похід Віщого Олега на Царгород. Мова та поетика цієї пам'ятки позначені великим українським (південноруським) впливом

Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови трапля­ються уже в пам'ятках 11—12 ст., що походять з Південної Русі^[57]. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (14—15 ст.). Український народ склався у надрах Київської Русі, пере­дусім на основі населення Київського, Черні­гівського, Переяславського, Галицького і Во­линського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в 13 ст. його землі входили до складу різних дер­жав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Ки­ївщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Ли­товського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи велися «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина.

Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його само­свідомості, державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. українці засе­ляли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріж­жя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух україн­ців із заходу на схід — на південь Київщини, Брац­лавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особ­ливостей і утворення загальнонародної української мови^[58].

Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фік­суються такі написання, як шість замість шесть, відбивається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — паго­рок, криничина — місцевість, багата на джере­ла, полонина — гірське пасовище та ін.), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) та ін.

З 15 ст. в Україну проникають реформаційні ідеї, що спричиняє появу перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує ви­ражальні можливості. У 17 — на поч. 18 ст. староукраїнська літературна мова широко вживалася у науці, художній літературі, була об'єктом наукового вивчення і викладалася як предмет