Мій син помер. Йому було 5 місяців і 5 днів.

Мій син помер. Сказати, що мені паскудно - нічого не сказати. Мозком розумію, що нічого не вернеш, а серце обливається кров'ю, у грудях наскрізна діра… і сни, сни про нього, про мого маленького солодкого янгола, сни, у яких він живий.

Я плачу, я цілими днями плачу. Я ховаю свої сльози, я не хочу додавати болю тим, кого люблю. Але я не можу не плакати. Все нагадує про нього. Мені хочеться втекти з мого дому, де кожна дрібничка дихає спогадами. Мені хочеться втекти з цього міста, де я була такою щасливою і де зараз ледь тримаюся, щоб не збожеволіти.

Але зняти квартиру чи поїхати у мандри не варіант, бо від цього болю не втечеш.

Я запалюю свічку і повторюю одні і ті ж слова дивлячись на вогонь: «Мама любить тебе, мама дуже любить тебе». Я знаю, що його вже нема. Але мені хочеться, щоб його душа, той маленький згусточок енергії, відчував, що про нього пам'ятають, що його люблять…

Почуття провини мучитиме мене завжди, як і будь-яку маму, чия дитина загинула. Мені здається, що от якби я повернулася на хвилину раніше, все було би інакше. Патологоанатом і рідні кажуть, що я не винна, бо маленькі дітки часто помирають від ГРВІ, що по них не видно, а потім раз і набряк легенів, і серце стало. Але мені від цих слів не легше. Моя втрата розміром з космос. Мій біль розміром з океан, і мене накриває хвилями, мене топить тими хвилями і затягує на глибину. Всі мої спроби виборсатися, схопитися за щось - безрезультатні. Я не маю вже сил. Я не бачу смислу, я не маю сенсу… бо все заради чого я жила, заради чого боролося - зникло.

______________

Моєму сину.

Я хочу, щоб ти знав, що я нікого і ніколи так не любила, як тебе. Ти був моєю радістю, моїм щастям, моїм життям. Я любила тебе до безтями, я любитиму тебе завжди. Я пам'ятатиму завжди про тебе. Я назавжди лишуся твоєю мамою.

Дякую тобі за ті 5 місяців і 5 днів, що був зі мною.

Мама любить тебе.