ЗолотаяТабакерка

Привіт, мій маленький, мій солоденький, мій ясноокий янголе.

Мама скучила за тобою. Мама думає про тебе щодня.

І твій перший День Народження мав би бути щасливим днем, а не днем, коли від горя я не знаю куди себе подіти. Як я мріяла і чекала на цей день, але не судилося.

А 9 травня буде 7 місяців від того страшного дня, коли ти помер. Сім місяців, як тебе немає. Нема мого сонечка, мого щастячка, мого горобчика, мого синочка...

Пробач мені, що я знову плачу. Цей біль душить мене, я втомилася нести цю ношу, я не хочу жити, не хочу, мені болить, я так і не змогла змиритися з цим болем, жити з ними, жити в ньому. Я хочу пригорнути тебе до себе, хочу зацілувати... я неймовірно за тобою скучила.

Я пам'ятаю в дрібницях день твого народження. Я не можу прийняти те, що ти помер. І не знаю, чи зможу колись.

Сьогодні тато нарешті знайшов сили і відвіз твоє ліжечко до дит.будинку "Берізка" діткам, від яких відмовилися батьки. Це там на Дарниці, недалеко від дому твоєї бабусі. Також, ми туди віддали усі ті молочні суміші і кашки, які колись купували тобі, і постіль твою з ведмедиками віддали, і подушечку... В цьому дит.будинку живуть дітки з різними хворобами, в тому числі і з Віч та ДЦП, вони нікому не потрібні, вони приречені на самотність і смерть. Мені їх дуже жаль. Сподіваюся, що ми змогли їх хоч трішки зробити щасливішими...

Всі ж інші твої речі я завезла до твоєї бабусі, я навіть зараз не можу на них дивитися і до них торкатися, бо моє серце обливається кров'ю, і я плачу, плачу, плачу...

Знаєш, доки тато збирав і пакував твоє ліжечко для дит.будинку, я, мов зачарована, ходила довкола нього, мов та кішка, довкола свого мертвого кошеняти, яка штовхає його носом, мявчить, і не може зрозуміти, що кошеня померло... І я не вірю, не хочу вірити у те, що тебе нема.

Господи, чому помер мій здоровий і красивий хлопчик??? Чому??? Ми ж так на нього чекали, ми так його любили!!!

Вибач мені, мій солодкий, за цей розпач, я не можу, не можу без тебе...

З Днем Народження...

Мама любить тебе. Мама дуже любить тебе.

Мій синку, мій синочку, моє ластівятко, я пишу тобі знов, хоча знаю, що ти ніколи не прочитаєш цього листа...

Я скучила за тобою. Я відчуваю фізичну потребу бачити тебе, торкатися, обіймати, брати на ручки. Я вию від цього болю, я ридаю, я кусаю в кров губи. Я не можу без тебе жити.

Я мушу і не можу без тебе жити, синочку. Мій маленький, мій солодкий хлопчику.

Я мов сомнамбула, мов механізм. Кожен день прокидаюся і засинаю з думками про тебе. Мені болить і з кожним днем все менше і менше сил у мене лишається. Але я стараюся, я хапаюся за соломинку, щоб не скотитися в прірву божевілля.

Минає час, але він не лікує. Він просто виводить на ближній план нові перспективи, вимальовує плани, які тимчасово відволікають від чорної прірви спогадів.

Сьогодні я ледь дочекалася доки твій тато піде на роботу, і коли за ним зачинилися двері, я ридала у весь голос. Бо весна, бо спогади, бо скоро твій день народження...
Господи, я не знаю, як далі жити... мене розплющує цим болем...

Я люблю тебе, моє сонечко.
Я скучаю за тобою щохвилини.
Пробач, що я не змогла тебе відвоювати у смерті...
Пробач мені.

Люблю, люблю, люблю до безтями, до відчаю, і любитиму до свого останнього подиху.

Твоя мама.

Привіт, мій синочку, мій маленький солодкий хлопчику...

Я знаю, що з кожним днем ти все далі і далі від мене.

Мені треба прийняти факт твоєї смерті, але я не можу. Я глушу усі думки про це, але коли прориває, то вже до істерики. І я ховаюся від твого тата на кухні і ридаю. Особливо мені важко, коли я лишаюся сама, наодинці зі своїм болем і думками. От і сьогодні так. Мої сльози котяться і я нічого не можу з собою вдіяти.

Лікар, якому ми віддали розгорнутий аналіз від паталогоанатома, сказав, що це дійсно вірус ОРВІ і що таке трапляється. А мені від того ще болячіше. Бо я не розумію, чому померла моя абсолютно здорова дитина. Чому і за що її в мене забрали? І в середині таке відчуття, мов всі нутрощі видирают, коли я починаю ставити ці запитання.

Мені важко, мені дуже важко. Моє життя розділилося на до і після. І я вчуся жити, вчуся нести цей тягар на собі, цей біль, цю втрату. Бувають моменти, коли я хочу просто лягти і померти, щоб забути про все, щоб так не боліло. Але це не поверне тебе. І значить, моя смерть буде абсолютно безглуздою.

Я мрію про машину часу все частіше і частіше. О, якби вона в мене була, я би зробила усе, щоб ти був живий і здоровий. Але я безсила і від того мене ще більше ламає і накриває.

Господи, чому ти його у мене забрав????

Мій янголику, мій маленький хлопчику, моє сонечко... мама любить тебе, мама дуже любить тебе. Мама завжди тебе любитиме. Просто знай це де б ти не був.

Вибач, що я знову плачу, вибач мені мою слабкість. Я не можу інакше. І не знаю, чи зможу колись не плакати згадуючи про тебе, мій маленький...

Я думаю про тебе кожен день.

Я сумую за тобою.

Я люблю тебе. Я дуже люблю тебе, мій синочку. І вічно любитиму.

Твоя мама.

Синочку мій, я знову пишу тобі листа. Мама дуже скучила за тобою і їй важко без тебе, і з кожним днем все важче.
Ти був моїм смислом життя, все, що я робила, я робила для тебе і заради тебе.

Тобі сьогодні виповнилося б 7 місяців... і мама би так хотіла обіймати тебе сьогодні і цілувати. Але у нашому домі пусто, а я сиджу і плачу.

Це так боляче - жити без тебе. Мій маленький солодкий хлопчику, мій янголе, як же я люблю тебе. Я ніколи не думала, що можна так сильно любити когось в цьому світі.

Я заховала усі твої речі, я не даю нікому до них торкатися. Тато пропонує твій одяг віддати в дит.будинок, іншим діткам. Але я не можу, бо я заціловую усе, що колись одягала на твоє маленьке і беззахисне тільце, на твої ручки і ніжки, на твою голівку... як я можу віддати комусь ці речі? Вони твої і лише твої!

Мій маленький зайчику, чому ти покинув свою маму? Чому ти помер? Тобі ж жити було і жити, радувати маму і тата... Скільки усього вже не відбудеться у моєму житті з тобою...

Знаєш, я тепер усім мамам знайомим буду говорити, щоб обов'язково купляли датчики дихання для своїх діток, щоб вони не пережили усього того, що зараз переживаю я. Я ненавиджу усіх тих, хто не сказав мені про нього. Бо якби у нас був такий датчик, то ти би був живий. Бо ніхто не застрахований від раптової зупинки дихання. Боже, чому це сталося у нашій сім'ї? Хіба я мало натерпілася в ж цьому житті? За що мені це горе?

Але своїм стогоном я не поверну тебе, мій маленький, тому мені лишається лише зціпивши зуби гребсти проти течії.

І любити тебе, і запалювати свічки, і плакати.

Мій хлопчику, пробач мені за усе.

Мій хлопчику, мій синочку, моє янголятко... цілую тебе за вушком, де тобі так було лоскітно і ти хихотів, цілую твої кулачки, які ти тяг у ротика, бо в тебе почали різатися зубки... які вже ніколи не проріжуться, бо ти помер... Мій синочку, чому ти помер, чомуууууууууууу?

Вибач, вибач, вибач мене за ці сльози потоком, за розпач, за слабкість…

Я люблю тебе, мій маленький, я дуже тебе люблю.

З Днем народження, синочку....

З Днем народження, мій янголику...

Люблю, люблю, люблю, і вічно любитиму.

Твоя мама.

Мій янголику, мій рідний і далекий синочку, я знову тобі пишу. Я дуже скучила за тобою, я нічого не можу з собою вдіяти, моє серце стискається від туги. Я останні два дні не можу місця собі знайти. Мені все гірше і гірше, моє горе глибоке-глибочезне, і в мене все меньше сил. Я неймовірно сильно люблю тебе, але я починаю ненавидіти цей світ без тебе. Адже з кожним днем усе чіткіше приходить усвідомлення того, що це дійсно сталося, що ти помер.

Прийняття цієї думки відбувається поступово. Мозок аналізує і подає факт, а не приймаю, заперечую, борюся. Ні, ні, ні, мій хлопчик живий, просто він зараз десь далеко, я не можу його почути-торкнутися-вдихнути, але він жи-ви-й! І плачу навзрид, бо мозок знову і знову повертає мене у реальність. І ця реальність така чорна і страшна, тут нема мого маленького хлопчика, мого усміхненого синочка, нема і ніколи вже не буде... Господи, чому?

Синку, нещодавно я розповіла тату про те, що пишу листи до тебе. Він так і не зрозумів чому я це роблю. А я не можу не писати тобі, бо це єдине, що мені лишається. Я впродовж дня ходжу і розмірковую, що тобі розповісти у наступному листі, бо пишучи я можу адекватно формулювати думки, а коли говорю з тобою в молитвах, то можу лише плакати, говорити про свою безмежну любов і питати встотисячне "чому, чому, чому?"

Я люблю тебе, моє янголятко. Я до безтями тебе люблю. І я скучила за тобою.

Якби ти тільки знав, як я сильно скучила за тобою.

Мені болить. Мені випалює душу цей біль.

Так, моє сонячне хлопченятко, твоя мама знову плаче, вона не може не плакати. У неї не так багато лишилося в цьому житті - сльози, молитви, листи. У мами нема більше її маленького солодкого хлопчика, нема її 7 кілограмів щастя... За що, чому, для чого?????????????

Мені все нагадує про мого маленького, і мене рве на частини від тих спогадів. Мене просто розриває... Я не знаю, як з цим далі жити. Я не вмію, не можу і не хочу з цим жити. Але мушу.

І якщо раніше мої листи були наповнені любовью до тебе і болем, то зараз у них суцільна темрява і безвихідь. Я хочу неможливого, хочу, щоб ти воскрес. І якби була така можливість, я б клонувала тебе. Знаю, це схоже на божевілля, але я не можу змиритися з тим, що сталося. Вибач мені за це. Пробач мені мою людську слабкість, пробач мені моє впадання у крайнощі... я просто не можу без тебе. Не можу, чуєш?

Пробач, що я не змогла тебе вберегти. Пробач, що я зараз така слабка. Пробач за все.

І знай, що мама любить тебе.

Мама вічно тебе любитиме.

Привіт, моє янголятко, мій солодкий хлопчику...

Я два дні плачу і не можу заспокоїтися. Вчора подзвонила наш дільничий педіатр, у них там проблеми з документацією і я мушу написати заяву, чому не зверталася до них з червня. Я написала. Але поки писала, то зазирнула до папки з твоїми аналізами, до папки, де я зберігаю усе, повязане з тобою - від перших узі до останнього профілактичного походу до ортопеда... І на мене навалилися спогади, почуття... Чому ти помер? Чому покинув люблячих маму і тата? Чому все сталося з нами? За що? Для чого?

Мій малесенький, я дуже сильно тебе люблю. Я не знаю, коли я зможу знову вимовляти твоє імя і дивитися твої фото. Я хотіла їх видалити усі, але рука не піднялася. Вони зберігаються на компютері, разом з відео, де ти так кумедно хихочеш і алюлюкаєш. Мій котику, мамі болить, мамі дуже болить. Моє серце знову розривається на частини. А з кожним днем мені стає все важче. Мені все нагадує про тебе. Я не можу жити тут, у цьому домі, у цій кімнаті, де ти помер. Мені хочеться втекти світ за очі, аби не тут.

Твій тато свариться, коли я плачу. Він теж за тобою дуже скучає і любить тебе. Але він не розуміє, що відбувається зі мною, він не розуміє наскільки сильний материнський інстинк, і що я божеволію від цього болю втрати. І що мені треба плакати, бо інакше я не можу.

Синочку, після твоєї смерті я вже ніколи не буду такою, як раніше. Страх і відчуття власного безсилля назавжди оселилися у моїй душі. І я не знаю як далі з цим жити.

Але знай, мій маленький, що твоє фото завжди висітиме у моєму домі, і про тебе тут завжди з любовю згадуватимуть. Ти був і назавжди лишишся моєю дитиною, моїм сином, скільки б років не минуло. Мама любить тебе.

Цілую твої ніжки, твої ручки, твоє чоло, твій носик і оченятка. І люблю, люблю, люблю тебе невимовно.

Твоя мама.

Синочку мій, янголе мій, я дуже сильно за тобою скучаю.

Я пишу тобі листи, бо думаю, що слова написані завжди сильніші ніж сказані, і що ти їх обовязково прочитаєш, і знатимеш, що мама про тебе думає, мама про тебе памятає.

Ти ввижаєшся мені, такий красивий і серйозний, я бачу твої довжелезні вії і глибокі темні оченята, я бачу твій маленький носик... я думаю про тебе, я згадуй той найстрашніший у моєму житті день, коли ти помер. Я намагаюся не циклитися на цьому, але я не можу про це не думати. Кожен день я мрію про те, щоб минуле змінити, щоб була машина часу і я могла повернутися і зробити усе, щоб ти жив. Але ми такі безсилі насправді у величезному світі, який не знає справедливості і жалю. І мені лишається лише думати та згадувати.

Синочку, твій тато зараз намагається забрати розгорнутий висновок паталогоанатома, щоб знати від чого ти помер. А мені страшно, бо ці розмови і документи змушують мене повертатися у той жахливий день. Проте, це треба зробити, щоб репродуктолог нас проконсультувала, бо ми не знаємо, що ж з тобою сталося і чи це не повториться у майбутньому.

Хлопчику мій маленький, я люблю тебе і сумую за тобою. Від мене не лишилося майже нічого. Бо все, чим я жила, лежить зараз у маленькій білій урночці в холодній мокрій землі на кладовищі. Я не знаю, як мені тепер жити без тебе. Я все ще не знаю, не розумію, не приймаю. А все, що довкола - мішура, декорації, шум, суєта, абсурд. Все роблю машинально. І знаєш, якби не твій тато, то я не знаю, що було зі мною і чи була би я ще. Спочатку мені хотілося просто лягти і померти, зникнути, щезнути, розчинитися. Але він був постійно поруч. Він піклувався. І я не мала права йому завдати ще більшого горя.

Моє малесеньке хлопченятко, вибач мені за все. Холодно і пусто без тебе.

Мій маленький, я так тебе любила і люблю.І любитиму тебе вічно.

Твоя мама.

40 днів як ти, мій янголе, відлетів на небо. А я все ще не вірю у це.

Самотність, біль, страх. І спогади, які рвуть в кров душу.

Я зараз почала читати дуже багато книг, особливо перед сном, а якщо прокидаюся серед ночі, то й тоді хапаюся за них, як за рятівну соломинку. Кожен вихід у люди мені дається вкрай важко, я не можу і не хочу нікого бачити, ні з ким спілкуватися, не хочу торкатися навіть випадково у транспорті. Я би хотіла бути поруч з тобою, бути увесь час поруч з тобою. Я би так хотіла тебе знову обійняти. Ти назавжди лишишся моїм сином, тобі завжди буде 5 місяців і 5 днів. Господи, але як же мені хотілося, щоб ти виріс, як би мені хотілося, щоб ти прожив життя, радів і переживав, і щоб ми з татом були з тобою поруч, завжди поруч. Ми тебе любимо. Ми любитимемо і памятатимемо про тебе завжди. І нам завжди болітиме, що така красива і здорова дитинка померла. Це несправедливо, але ми нічого не можемо вдіяти... Все сталося раптово і від того страшно жити на цьому світі, бо не можна бути ні в чому впевненим. Але це вже сталося і тебе нема. Є лише величезна, всеохоплююча любов до тебе і надривна материнска туга.

У вівторок ми хочемо з твоєю бабусею і татом приїхати до тебе на кладовище. Я не знаю, що тобі привезти, адже мені хочеться тебе чимось побавити, якоюсь маленькою яскравою дрібничкою. Мій хлопчику, мій маленький синочку, я плачу знову за тобою... Мама любить тебе. Мама дуже любить тебе. І хочу, щоб ти це завжди памятав, у якому б світі чи вимірі не був.

Привіт, мій маленький янголе…

Мама скучила за тобою. Мама так сильно скучила за тобою, що їй не хочеться жити. Але її смерть не поверне час назад і не поверне тебе, тому я беру себе в руки і йду далі.

Знаєш, кожен мій крок дається мені все важче. Мій біль росте з кожним днем. Я постійно думаю про тебе, марю тобою. І все сильніше з кожним днем я відчуваю пустку у душі, наче мене нема, лише форма, пуста картонна коробка, що рухається по конвеєру життя - робота-магазин-дім. Мене нема. Я пуста картонна коробка.

І я втомилася від усього і від усіх. Мені хочеться тиші і спокою. І щоб ти був зі мною. Я не можу і не хочу без тебе.

Скільки усього я намріяла зробити разом з тобою, а тепер цьому усьому не збутися - ні твоєї першої різдвяної ялинки, ні першого класу, ні першого кохання, ні буденних радостей і печалей, які би ми з тобою разом переживали б. Нічого.

Останнім часом у мене все наполегливіше бажання втекти кудись подалі. Забути все, сховатися від цілого світу. Але як сховатися від цього болю, що випалює душу?

Місяць як тебе нема зі мною. Найстрашніший місяць…

Твій тато теж сумує за тобою. Ми не говоримо про тебе зараз, але кожен з нас подумки з тобою розмовляє. Ми ховаємо одне від одного свій біль, але нам болить. Ми любимо тебе, сподіваюся, ти відчуваєш це у тому світі, про який розказують в книгах, і в який я не вірю. І хоча я подумки прошу тебе повернутися до мене у новій дитині, усерівно чітко розумію абсурдність такого прохання. Я знаю, що тебе вже нема і ніколи не буде. І мене рве на шматки від моїх материнських інстинктів, з якими, як я вже зрозуміла, боротися марно. Бо можна переконати мозок у чому завгодно, але інстинкти не обманеш.

Але це усе мій біль, моє горе. Ти ж, я хочу, щоб відчував лише мою любов. Мою неосяжну любов, яка сильніша за усе на світі, і яка потужним променем світла виривається з мене, коли я говорю з тобою і думаю, що ти мене чуєш. Я дуже тебе люблю, синочку. Я дуже за тобою скучила. Цілую твої ніжки, цілую твої ручки, цілую шийку і животик, яких не націлувалася за життя. Ти був моїм світом, був моїм усім.

Дівчатка, особливо вагітні, дуже прошу вас не читати те, про що я пишу. Це мій біль. Вам він потрібен, вам треба лише позитивні емоції.

__________________________

Сьогодні були на кладовищі. Все наче в тумані. Боляче. Плачу. Важко, але я продовжую вчитися хотіти жити. Я прибираю могилку, ставлю свічечки. Замість якоїсь милої іграшки я йому принесла синеньку лампадку. А як би хотілося подарувати йому щось інше. Як би хотілося взяти його на руки, зацілувати у шийку, годувати його, вдихати його неповторний дитячий запах, розплутувати пальчики, які заплуталися у моєму волоссі...

Скільки б я віддала, щоб він був живим. Ні не так. Я б усе віддала, щоб він був живим.

Є любов, яка сильніша і вища за усі любові - материнська любов. І коли помирає дитина, то це зовсім інакше ніж коли помирає хтось інший із рідних. Разом з дитиною помираєш ти сам. Лишається лише оболонка, а всередині пусто. Тебе нема, ти лежиш там у затишній маленькій урні, довкола лише холод.

Всі ці дні я шукала підтримки, але так її і не отримала. Ні від священників, ні від психологів. Ніхто не хоче пірнати у цей чорний вир і витягати тебе. Ти повинен сам знайти собі порятунок. І добре, якщо поруч є люди, які так само глибоко відчувають біль втрати, тоді ти наче ділишся з ними цим тягарем і стає на якийсь час легше. Мені пощастило, поруч був мій чоловік і сестра. Чоловік зі мною говорив про усе на світі крім нашого горя, піклувався, я відчувала його підтримку і захист, хоча він так само тонув у тому вирі. А сестра просто приходила і ми вдвох плакали. Звісно, довкола було ще багато інших рідних і просто знайомих, які все робили, щоб допомогти, але мені легше ставало лише у присутності цих двох.

Я за ці дні чула багато співчутливих слів. Від них не легшає. Краще би всі ті люди просто мовчки мене обіймали. Без слів. Бо жодні слова не можуть відобразити тої глибини втрати, яку я переживаю, а тим паче слова чужої людини.

На роботі я всіх обминаю. Працювати не можу, просто сиджу і дивлюся в стіну.

Я обминаю в супермаркетах дитячі відділення, обходжу мам з колясками, не дивлюся на дітей. Я перестала спілкуватися з вагітними подругами і тими, в кого малі діти. І ще я помітила парадокс - якщо бачу дівчинку, то спокійно реагую, але якщо бачу карапуза у синьому комбінезончику, то в грудях усе стискається і відчуття падіння у прірву. І я біжу далі-далі-далі від мам і їхніх діток. Ні, я їм не заздрю, просто раптом чітко усвідомлюєш, що твої руки пусті, що сина нема, і тебе самої нема... Страшна чорна прірва.

В мене нема сил, бажань, слів. Лише велика любов до того, кого я так і не долюбила, і вже не долюблю, з ким не набулася на цій планеті, у цьому світі. І я вирішила цю любов візуалізувати у форму листів, які писатиму моєму синочку, бо ця любов переповнює мене і розриває на шматки. Любов до своєї дитини. Найсильніша з усіх існуючих земних почуттів.

Мій син помер. Сказати, що мені паскудно - нічого не сказати. Мозком розумію, що нічого не вернеш, а серце обливається кров'ю, у грудях наскрізна діра… і сни, сни про нього, про мого маленького солодкого янгола, сни, у яких він живий.

Я плачу, я цілими днями плачу. Я ховаю свої сльози, я не хочу додавати болю тим, кого люблю. Але я не можу не плакати. Все нагадує про нього. Мені хочеться втекти з мого дому, де кожна дрібничка дихає спогадами. Мені хочеться втекти з цього міста, де я була такою щасливою і де зараз ледь тримаюся, щоб не збожеволіти.

Але зняти квартиру чи поїхати у мандри не варіант, бо від цього болю не втечеш.

Я запалюю свічку і повторюю одні і ті ж слова дивлячись на вогонь: «Мама любить тебе, мама дуже любить тебе». Я знаю, що його вже нема. Але мені хочеться, щоб його душа, той маленький згусточок енергії, відчував, що про нього пам'ятають, що його люблять…

Почуття провини мучитиме мене завжди, як і будь-яку маму, чия дитина загинула. Мені здається, що от якби я повернулася на хвилину раніше, все було би інакше. Патологоанатом і рідні кажуть, що я не винна, бо маленькі дітки часто помирають від ГРВІ, що по них не видно, а потім раз і набряк легенів, і серце стало. Але мені від цих слів не легше. Моя втрата розміром з космос. Мій біль розміром з океан, і мене накриває хвилями, мене топить тими хвилями і затягує на глибину. Всі мої спроби виборсатися, схопитися за щось - безрезультатні. Я не маю вже сил. Я не бачу смислу, я не маю сенсу… бо все заради чого я жила, заради чого боролося - зникло.

______________

Моєму сину.

Я хочу, щоб ти знав, що я нікого і ніколи так не любила, як тебе. Ти був моєю радістю, моїм щастям, моїм життям. Я любила тебе до безтями, я любитиму тебе завжди. Я пам'ятатиму завжди про тебе. Я назавжди лишуся твоєю мамою.

Дякую тобі за ті 5 місяців і 5 днів, що був зі мною.

Мама любить тебе.