40 днів як ти, мій янголе, відлетів на небо. А я все ще не вірю у це.
Самотність, біль, страх. І спогади, які рвуть в кров душу.
Я зараз почала читати дуже багато книг, особливо перед сном, а якщо прокидаюся серед ночі, то й тоді хапаюся за них, як за рятівну соломинку. Кожен вихід у люди мені дається вкрай важко, я не можу і не хочу нікого бачити, ні з ким спілкуватися, не хочу торкатися навіть випадково у транспорті. Я би хотіла бути поруч з тобою, бути увесь час поруч з тобою. Я би так хотіла тебе знову обійняти. Ти назавжди лишишся моїм сином, тобі завжди буде 5 місяців і 5 днів. Господи, але як же мені хотілося, щоб ти виріс, як би мені хотілося, щоб ти прожив життя, радів і переживав, і щоб ми з татом були з тобою поруч, завжди поруч. Ми тебе любимо. Ми любитимемо і памятатимемо про тебе завжди. І нам завжди болітиме, що така красива і здорова дитинка померла. Це несправедливо, але ми нічого не можемо вдіяти... Все сталося раптово і від того страшно жити на цьому світі, бо не можна бути ні в чому впевненим. Але це вже сталося і тебе нема. Є лише величезна, всеохоплююча любов до тебе і надривна материнска туга.
У вівторок ми хочемо з твоєю бабусею і татом приїхати до тебе на кладовище. Я не знаю, що тобі привезти, адже мені хочеться тебе чимось побавити, якоюсь маленькою яскравою дрібничкою. Мій хлопчику, мій маленький синочку, я плачу знову за тобою... Мама любить тебе. Мама дуже любить тебе. І хочу, щоб ти це завжди памятав, у якому б світі чи вимірі не був.
