Синочку мій, янголе мій, я дуже сильно за тобою скучаю.
Я пишу тобі листи, бо думаю, що слова написані завжди сильніші ніж сказані, і що ти їх обовязково прочитаєш, і знатимеш, що мама про тебе думає, мама про тебе памятає.
Ти ввижаєшся мені, такий красивий і серйозний, я бачу твої довжелезні вії і глибокі темні оченята, я бачу твій маленький носик... я думаю про тебе, я згадуй той найстрашніший у моєму житті день, коли ти помер. Я намагаюся не циклитися на цьому, але я не можу про це не думати. Кожен день я мрію про те, щоб минуле змінити, щоб була машина часу і я могла повернутися і зробити усе, щоб ти жив. Але ми такі безсилі насправді у величезному світі, який не знає справедливості і жалю. І мені лишається лише думати та згадувати.
Синочку, твій тато зараз намагається забрати розгорнутий висновок паталогоанатома, щоб знати від чого ти помер. А мені страшно, бо ці розмови і документи змушують мене повертатися у той жахливий день. Проте, це треба зробити, щоб репродуктолог нас проконсультувала, бо ми не знаємо, що ж з тобою сталося і чи це не повториться у майбутньому.
Хлопчику мій маленький, я люблю тебе і сумую за тобою. Від мене не лишилося майже нічого. Бо все, чим я жила, лежить зараз у маленькій білій урночці в холодній мокрій землі на кладовищі. Я не знаю, як мені тепер жити без тебе. Я все ще не знаю, не розумію, не приймаю. А все, що довкола - мішура, декорації, шум, суєта, абсурд. Все роблю машинально. І знаєш, якби не твій тато, то я не знаю, що було зі мною і чи була би я ще. Спочатку мені хотілося просто лягти і померти, зникнути, щезнути, розчинитися. Але він був постійно поруч. Він піклувався. І я не мала права йому завдати ще більшого горя.
Моє малесеньке хлопченятко, вибач мені за все. Холодно і пусто без тебе.
Мій маленький, я так тебе любила і люблю.І любитиму тебе вічно.
Твоя мама.
