Привіт, моє янголятко, мій солодкий хлопчику...
Я два дні плачу і не можу заспокоїтися. Вчора подзвонила наш дільничий педіатр, у них там проблеми з документацією і я мушу написати заяву, чому не зверталася до них з червня. Я написала. Але поки писала, то зазирнула до папки з твоїми аналізами, до папки, де я зберігаю усе, повязане з тобою - від перших узі до останнього профілактичного походу до ортопеда... І на мене навалилися спогади, почуття... Чому ти помер? Чому покинув люблячих маму і тата? Чому все сталося з нами? За що? Для чого?
Мій малесенький, я дуже сильно тебе люблю. Я не знаю, коли я зможу знову вимовляти твоє імя і дивитися твої фото. Я хотіла їх видалити усі, але рука не піднялася. Вони зберігаються на компютері, разом з відео, де ти так кумедно хихочеш і алюлюкаєш. Мій котику, мамі болить, мамі дуже болить. Моє серце знову розривається на частини. А з кожним днем мені стає все важче. Мені все нагадує про тебе. Я не можу жити тут, у цьому домі, у цій кімнаті, де ти помер. Мені хочеться втекти світ за очі, аби не тут.
Твій тато свариться, коли я плачу. Він теж за тобою дуже скучає і любить тебе. Але він не розуміє, що відбувається зі мною, він не розуміє наскільки сильний материнський інстинк, і що я божеволію від цього болю втрати. І що мені треба плакати, бо інакше я не можу.
Синочку, після твоєї смерті я вже ніколи не буду такою, як раніше. Страх і відчуття власного безсилля назавжди оселилися у моїй душі. І я не знаю як далі з цим жити.
Але знай, мій маленький, що твоє фото завжди висітиме у моєму домі, і про тебе тут завжди з любовю згадуватимуть. Ти був і назавжди лишишся моєю дитиною, моїм сином, скільки б років не минуло. Мама любить тебе.
Цілую твої ніжки, твої ручки, твоє чоло, твій носик і оченятка. І люблю, люблю, люблю тебе невимовно.
Твоя мама.
