Мій синку, мій синочку, моє ластівятко, я пишу тобі знов, хоча знаю, що ти ніколи не прочитаєш цього листа...
Я скучила за тобою. Я відчуваю фізичну потребу бачити тебе, торкатися, обіймати, брати на ручки. Я вию від цього болю, я ридаю, я кусаю в кров губи. Я не можу без тебе жити.
Я мушу і не можу без тебе жити, синочку. Мій маленький, мій солодкий хлопчику.
Я мов сомнамбула, мов механізм. Кожен день прокидаюся і засинаю з думками про тебе. Мені болить і з кожним днем все менше і менше сил у мене лишається. Але я стараюся, я хапаюся за соломинку, щоб не скотитися в прірву божевілля.
Минає час, але він не лікує. Він просто виводить на ближній план нові перспективи, вимальовує плани, які тимчасово відволікають від чорної прірви спогадів.
Сьогодні я ледь дочекалася доки твій тато піде на роботу, і коли за ним зачинилися двері, я ридала у весь голос. Бо весна, бо спогади, бо скоро твій день народження...Господи, я не знаю, як далі жити... мене розплющує цим болем...
Я люблю тебе, моє сонечко.
Я скучаю за тобою щохвилини.
Пробач, що я не змогла тебе відвоювати у смерті...
Пробач мені.
Люблю, люблю, люблю до безтями, до відчаю, і любитиму до свого останнього подиху.
Твоя мама.
