Привіт, мій синочку, мій маленький солодкий хлопчику...
Я знаю, що з кожним днем ти все далі і далі від мене.
Мені треба прийняти факт твоєї смерті, але я не можу. Я глушу усі думки про це, але коли прориває, то вже до істерики. І я ховаюся від твого тата на кухні і ридаю. Особливо мені важко, коли я лишаюся сама, наодинці зі своїм болем і думками. От і сьогодні так. Мої сльози котяться і я нічого не можу з собою вдіяти.
Лікар, якому ми віддали розгорнутий аналіз від паталогоанатома, сказав, що це дійсно вірус ОРВІ і що таке трапляється. А мені від того ще болячіше. Бо я не розумію, чому померла моя абсолютно здорова дитина. Чому і за що її в мене забрали? І в середині таке відчуття, мов всі нутрощі видирают, коли я починаю ставити ці запитання.
Мені важко, мені дуже важко. Моє життя розділилося на до і після. І я вчуся жити, вчуся нести цей тягар на собі, цей біль, цю втрату. Бувають моменти, коли я хочу просто лягти і померти, щоб забути про все, щоб так не боліло. Але це не поверне тебе. І значить, моя смерть буде абсолютно безглуздою.
Я мрію про машину часу все частіше і частіше. О, якби вона в мене була, я би зробила усе, щоб ти був живий і здоровий. Але я безсила і від того мене ще більше ламає і накриває.
Господи, чому ти його у мене забрав????
Мій янголику, мій маленький хлопчику, моє сонечко... мама любить тебе, мама дуже любить тебе. Мама завжди тебе любитиме. Просто знай це де б ти не був.
Вибач, що я знову плачу, вибач мені мою слабкість. Я не можу інакше. І не знаю, чи зможу колись не плакати згадуючи про тебе, мій маленький...
Я думаю про тебе кожен день.
Я сумую за тобою.
Я люблю тебе. Я дуже люблю тебе, мій синочку. І вічно любитиму.
Твоя мама.
