Дівчатка, особливо вагітні, дуже прошу вас не читати те, про що я пишу. Це мій біль. Вам він потрібен, вам треба лише позитивні емоції.
__________________________
Сьогодні були на кладовищі. Все наче в тумані. Боляче. Плачу. Важко, але я продовжую вчитися хотіти жити. Я прибираю могилку, ставлю свічечки. Замість якоїсь милої іграшки я йому принесла синеньку лампадку. А як би хотілося подарувати йому щось інше. Як би хотілося взяти його на руки, зацілувати у шийку, годувати його, вдихати його неповторний дитячий запах, розплутувати пальчики, які заплуталися у моєму волоссі...
Скільки б я віддала, щоб він був живим. Ні не так. Я б усе віддала, щоб він був живим.
Є любов, яка сильніша і вища за усі любові - материнська любов. І коли помирає дитина, то це зовсім інакше ніж коли помирає хтось інший із рідних. Разом з дитиною помираєш ти сам. Лишається лише оболонка, а всередині пусто. Тебе нема, ти лежиш там у затишній маленькій урні, довкола лише холод.
Всі ці дні я шукала підтримки, але так її і не отримала. Ні від священників, ні від психологів. Ніхто не хоче пірнати у цей чорний вир і витягати тебе. Ти повинен сам знайти собі порятунок. І добре, якщо поруч є люди, які так само глибоко відчувають біль втрати, тоді ти наче ділишся з ними цим тягарем і стає на якийсь час легше. Мені пощастило, поруч був мій чоловік і сестра. Чоловік зі мною говорив про усе на світі крім нашого горя, піклувався, я відчувала його підтримку і захист, хоча він так само тонув у тому вирі. А сестра просто приходила і ми вдвох плакали. Звісно, довкола було ще багато інших рідних і просто знайомих, які все робили, щоб допомогти, але мені легше ставало лише у присутності цих двох.
Я за ці дні чула багато співчутливих слів. Від них не легшає. Краще би всі ті люди просто мовчки мене обіймали. Без слів. Бо жодні слова не можуть відобразити тої глибини втрати, яку я переживаю, а тим паче слова чужої людини.
На роботі я всіх обминаю. Працювати не можу, просто сиджу і дивлюся в стіну.
Я обминаю в супермаркетах дитячі відділення, обходжу мам з колясками, не дивлюся на дітей. Я перестала спілкуватися з вагітними подругами і тими, в кого малі діти. І ще я помітила парадокс - якщо бачу дівчинку, то спокійно реагую, але якщо бачу карапуза у синьому комбінезончику, то в грудях усе стискається і відчуття падіння у прірву. І я біжу далі-далі-далі від мам і їхніх діток. Ні, я їм не заздрю, просто раптом чітко усвідомлюєш, що твої руки пусті, що сина нема, і тебе самої нема... Страшна чорна прірва.
В мене нема сил, бажань, слів. Лише велика любов до того, кого я так і не долюбила, і вже не долюблю, з ким не набулася на цій планеті, у цьому світі. І я вирішила цю любов візуалізувати у форму листів, які писатиму моєму синочку, бо ця любов переповнює мене і розриває на шматки. Любов до своєї дитини. Найсильніша з усіх існуючих земних почуттів.
