Все почалося о 7 ранку. Ні, не так. Все почалося о 5 ранку. До таких ранніх підйомів під час вагітності я звикла. Зазвичай прокидалася о 4 і до 7 сиділа на кухні читала новини в Інтернеті, а потім знову спати.
Я встала, поснідала, помила посуд, почитала новини, приготувала чоловіку сніданок і вирішила піти знову лягти. У нас була річниця, увечері планувався похід в кафе… І от рівно о 7 ранку я знову вмостилася біля чоловіка, обійняла його і раптом почула дивний звук, так наче по надувній кульці хтось мокрими пальцями натискає, і раптом хлоп, ця кулька глухо лопає. Не боляче, жодного дискомфорту, просто тепла рідина цівочкою потекла.
Я розбудила чоловіка словами «подивися чи це не кров тече», бо самій було страшно, адже до пологів по підрахунках лишався ще місяць. Крові не було, а була таки вода.
Ми викликали швидку, всі пакети давно були зібрані, ліки закуплені, аналізи на руках. Приїхала швидка і вирішила везти мене у 7 пологовий, бо вагітність недоношена - 34 тижні і 5 днів. Там нас відмовилися приймати, бо ми не за місцем реєстрації, а недоношених вони приймають до 34 тижня. Мед.бригада швидкої була обурена, дзвонили керівництву, щось з'ясовували, кричали, бігали в приймальне відділення з'ясовувати стосунки із медсестрами, а я сиділа у кареті швидкої допомоги, по ногах текла вода, балетки мої хлюпали при ходьбі, а в голові пульсувала одна думка - «чому зараз, чому так рано, чи все з дитиною гаразд?»
Врешті-решт, після дзвінка керівництва, мене прийняли. Подивилися на кріслі, сказали, що відкриття ще нема, дали список ліків, які треба придбати і віддати в приймальне відділення. Це, як я зрозуміла, було а-ля благодійним внеском, бо потім я на кожному етапі пологів і після пологів все купувала сама для себе повторно.
Чоловік був від першого і до останнього моменту зі мною. Ніхто не заперечував. Я лише сказала, що у нас є здана флюорографія.
Нас відправили у передпологову, де довелося перездати експрес-тест на ВіЧ, бо другий результат моя гінеколог не записала у обмінку. Перейми почалися різко і часто - кожні 2-5 хв. по 30 секунд. І вже з того часу інтервал не мінявся. По відчуттю це можна порівняти із болючою менструацією, і симптоми ті самі - кидало то в піт, то в жар, то в холод. Було важко лежати і ходити. Легшало лише коли сідала на край стільця і широко розставляла ноги. Думаю, так би і легше народжувати було, бо це природня поза на відміну від лежання на спині під час пологів. Але родового стільця і навченої так приймати пологи акушерки у 7 ПБ не було. Проте, нам зробили УЗД, сказали, що все добре і вага дитини 2600 гр. (тут забігаючи трішки наперед скажу, що акушерка чомусь написала на бірці 2170 гр., а коли на наступний день після пологів нас зважував черговий лікар, то зясувалося, що таки 2600, бо за добу дитина не могла набрати 500 гр. Довелося на всіх довідках виправляти, а от на бірці вже лишиться назавжди).
Чоловіка відправили купити медикаменти і костюм для пологів. Оскільки ми були недоношені, то нам кололи препарат, що пришвидшує дозрівання альвеол у легенях і розкриття легенів.
Я усе шукала очима годинник, бо знала, що кожну годину матка відкривається на 1 см, я навіть порахувала, що маю народити о 15:00. Але коли мене ще раз подивилися, то відкриття було 6 см і нас відправили у пологову. Чоловік сидів і рахував час між переймами, а щоб не збиватися, то записував у блокнот. Але звісно ж збивався і відволікався, хоча сам порух це робити був дуже милим. Та й якщо чесно, то сама його присутність на пологах була для мене важливою, відчуття "як за камяною стіною" дозволило зосередитися суто на пологах і не дратуватися через другорядне.
В пологовому залі, куди ми ледь дійшли, мені пропонували стрибати на м'ячі, що видалося мені неймовірно незручним, тому я просто сиділа на краю стільця і охкала, доки не запропонували перебратися на крісло-ліжко. Там мене раптом сильно скрутило від болю і я підхопилася, потім ще і ще, акушерка кричала, щоб я не вставала, бо я заважаю дитині рухатися до виходу. Я ж стала навколішки і розгойдувалася вперед-назад, так не було легше, але я хоч могла контролювати тіло. Раптом стало легко і матка почала сама без моєї волі скорочуватися, це були потуги. Я ніколи не думала, що це саме такі відчуття, як під час оргазму, ті самі скорочення, лише потужніші, і зовсім не боляче. Попросила чоловіка покликати лікарів. А поки вони прийшли, ляскала себе по сідниці під час потуг, щоб наче відволікти організм, бо дуже боялася порватися чи народити до їх приходу.
Нарешті прийшла акушерка, потім знову пішла, повернулася хвилин через 5 з лікарем, підняли спинку і говорили, що робити. Я дихала і тужилася, але живота геть не відчувала. І раптом перед самим народженням дитини потуги зникли, лікар каже тужити низ живота, а я м'язів не відчуваю, наче у мене там нічого нема. Але тужила і організм реагував, дитина просувалася до виходу і ось о 13:20 нарешті народився наш син. Чоловік мій стояв поруч і усе бачив. Лікарі до мене не торкалися, доки не почала виходити голівка, акушерка її підтримувала долонею. Ніхто не тис і не тяг. Тягли щось несильно вже коли послід народжувала, а тривало це десь хвилин 15.
Мені поклали дитину на живіт, мокрого і гарячого, накрили ковдрочкою. Потім забрали, обтерли, одягли і знову поклали. Лікар зашив тріщини . Так ми лежали дві чи три години. Потім поїхали до палати.
Єдине, що мені не сподобалося - ніхто не відповідав на мої запитання, ні лікар, ні акушерка. Контакту з ними не було ніякого. Але поруч стояв чоловік і це заспокоювало.
Коли він дав, як подяку, по 1000 грн. кожному з них, то лише акушерка заметушилася і почала щось говорити. Але я не серджусь, бо людський фактор ніхто не відміняв у жодній професії чи установі.
І вже як висновок - народжувати не боляче, болючі лише перейми. Готуватися психологічно треба, бо коли розумієш кожен етап процесу, знаєш, скільки він приблизно триває і які його ознаки, то набагато легше. Біль терпимий. Ну, а весь процес легше переносити, коли знаєш, скільки ще годин він триватиме.