Час від часу бажаю запам'ятати миті. Кожен раз, дивлячись на своїх діток, на кожного з них, вдивляючись у найдрібніші риси обличчя, я хочу запам'ятати їх, щоб як відбиток залишилося це зображення в голові. У такі моменти споглядання мене переповнює відчуття безкінечної, безграничної любові.
Ось Лада. Ще маленька, ще не ходить самостійно, тільки-но починає, але варто було мені дістати комбінезон, який я одягала на неї, коли вона тільки народилася, і мені на очі сльози почали набігати. Коли ж вона встигла так вирости? Коли вона стала такою дорослою? Ось вона вже забирається сама на крісло, годує мене, пхаючи мені до рота скоринку хліба, складає маленьки детальки у коробочку...
А тоді вона була манюсіньким комочком, який так солодко-солодко посапував більшу частину дня. І так з кожним моїм ріднесеньким дитинчам. Згадуючи їх маленьких я хочу ще дітей мати. А вони в мене, гадаю, і будуть. Та, мабуть, не зараз, хоча й були такі думки про тепер. Все ж почекаю. Хочу духовно зрости для майбутніх людей.
Га-а-а-а-арно так! І сумно трохи.... Не кажи, промайнув час як мить...
